Це явище давно просить привернути до себе увагу. Ти одного разу відчуваєш, що приходить твій час і нескінченне прощання з матеріальністю, з грубішими енергіями, які оточують тебе, повинні піти на задній план. Перед тобою рано чи пізно з’явиться цей загадковий “ніщо”.
Існують рівні свідомості, яким я не знаю назви. Знаю, що якісь із них пізнані. Звичайно, не все, але щось тобою пройдено. Щоразу черговий рівень, в який ти робиш черговий свій перший крок, тонший і менш насичений предметно. У кожному новому рівні менше грубих об’єктів, які тобі доведеться пізнавати. Але обсяг на новій ділянці шляху все більше і більше. Або правильніше сказати, ти себе всередині відчуваєш об’ємнішим, коли вступаєш у нові шари свідомості.
Тут тобі ніхто не видає диплома про закінчення навчання попереднього рівня. Цю фіксацію переходу не завжди і сам одразу відчуваєш. Поріг відчувається лише тоді, коли ти зробив кілька кроків на новому рівні. Лише тоді, озирнувшись, ти можеш засвідчити собі, що частину шляху пройдено і рельєф твоєї дороги вже змінився…
“Ніщо” не можна не помітити, він чи воно, явно одного разу починає виявлятися. Коли мій стан почав відкидати те що набридло і те що вже пізнане, я почав шукати новий об’єкт для вивчення. Все це відбувається виключно усередині. І переді мною постало “ніщо”. Подібно до простору всесвіту, але всередині мене.
Цей предмет легко не дається. Будь-який сполох, краєчок думки, натяк на якесь визначення… Лише щось із перерахованого з’являється в тобі, «ніщо» ховається, стає недосяжним. Ти вже можеш довго не думати, можеш довго не відволікатися, зосередившись на новому предметі, в якому, можливо, той самий божественний світ.
Але варто створити найменший сполох свідомості та бажаний предмет вислизає. Ти розумієш, що стоїш перед ним. Ось він, простягни лише руку, але… Не так тут усе просто.
“Ніщо” дуже схоже на якийсь внутрішній простір, який довгі роки був закритий для тебе. Я пам’ятаю, як навчившись медитувати, раптом виявив, що мене не пускають вище. Я можу глибше проникати в себе, але хтось обмежував моє проникнення. Я упирався в невидиму стелю і нічого не міг вдіяти. Скінчилося це тим, що мені не цікаво стало медитувати. І лише років через 5-7 ця стеля зникла. Одного разу я виявив, що всередині немає обмеження. Можливо, це було пов’язано з колективним зростанням, точно не можу сказати…
Але з того часу було відкрито нескінченне поле діяльності для внутрішньої роботи. І тепер я почав відчувати, що досі я опановував лише нижчий шар внутрішнього небосхилу. Навчившись підніматися високо, виявив, що тут “розряджене повітря” і в цих умовах потрібно вчитися “дихати” по-іншому, “літати” по-іншому, “харчуватися” по-іншому… Все по-іншому. Тут ти зустрічаєш “ніщо”, а це океан, що складається з океанів.
Тільки на горизонті з’являється можливість з кимось поговорити, поспілкуватися і тут ніщо нагадує про себе. Воно постає якимось багатством, яке ти не візьмеш, доки відволікається на розмови з іншими. І ти сам позбавляєш себе цих розмов.
Сам починаєш себе обмежувати внутрішньо від усього того, що намагається влізти у твою свідомість. І думки тут для тебе самі безобідні, оскільки вони для тебе вже як колоди, які сплавляють річкою. Їх не помітити неможливо. Позбутися думок вже не складе складності. Але думки, ти відкидаєш, і усе, що тільки не починає лізти в голову. Це і плани якісь, і почуття до когось, і емоції, і різного виду відчуття та позиви діяти в різних напрямках соціуму.
Буквально все відштовхується заради цього “ніщо”, яке зовсім ще не пізнане тобою. І ти розумієш, що все правильно, що настав час тобі дізнатися про цей таємничий вакуум, в якому ти виявиш всю повноту власного становлення. Все, що бракує, буде виявлено тобою саме в цьому “ніщо”. У науці є таке поняття як парадокс. І тут ти якраз стикаєшся з парадоксом.
Примітивно зрозуміти не складно. У “ніщо” немає нічого і нічого не можна виявити. За назвою ж зрозуміло начебто. Але в цьому і є парадокс – у “ніщо” є ВСЕ! І тут справа не в тому, що зробивши крок у “ніщо” ти виявиш купу невідомих предметів, частинок, полів або ще чогось… Ступивши в цю область, ти виявиш самого себе іншим. Та на стільки іншим, що поки що я сам не можу самому собі пояснити, яким саме і які тут підійдуть визначення.
Щойно “ніщо” з’явилося у моєму житті, воно почало рятувати мене. Від усього воно рятує. Натяків немає на депресії, занепад станів, затемнення свідомості… Навпаки, все стає зрозумілим і комфортним. Одне тільки не влаштовує – я не маю такої проникливості, тонкощі, щоб ось так одразу освоїти це.
Його універсальність вражає уяву. Згодом починає з’являтися доступність у визначеннях. Як, наприклад сьогодні, для мене “ніщо”, це навіть якась здатність не підпускати, не пропускати в собі щось стороннє. Ніщо з того, що заважає, не тієї природи, не може пробратися всередину. Ти ніби готуєш плацдарм для Бога всередині себе і твоя служба безпеки вичищає твій внутрішній простір з особливою ретельністю.
Це “ніщо”, яке стало сьогодні переді мною притягує як магніт. Відчуваєш, що це щось грандіозне. Твоя увага, коли пробиває собі дорогу до цієї області, збирається в пучок. Тоді воно дуже сильне, стрімке та міцне. Але яка штука відбувається, коли вона перетинає кордон “ніщо”, воно розсипається, розсіюється у різні боки. Відчуття таке, що тут твоя увага не виживе, якщо буде зібрано.
У цьому таємничому вакуумі дуже великий простір. За всієї універсальності твоєї уваги, його тут мало. Тут він має поділитися, клонуватися. Його має бути багато. Тільки тоді ти опануєш цей вакуум. Але це лише відчуття на даний момент. Вони засновані на тому, що проникнення в якусь область “ніщо” відбулося. Ти впевнений в цьому. І тут увага твоя, як самотній мандрівник, починає блукати просторами без доріг.
Відчуття таке, що пізнати цей вакуум можна лише одним способом – заповнити його своєю розмноженою увагою. Але чи чекає на цей простір гостей? Теж питання. Хоча, що тут думати, це вже сталося. Наче нам – людям, приготований якийсь світ, у який ми можемо поринути. Ми в нього всі і прагнемо, молячись, мріючи, чекаючи, сподіваючись на всі ці тисячоліття… Це теж поки що лише відчуття. Тут спрацьовує інтуїція і добре, якби вона не підвела тебе…
Отже, “ніщо”, вакуум. Що зі мною відбувається, коли моя увага проникає в цю область. Насамперед, зовні нічого не помітно зовсім. Хіба що невелика неуважність. Це схоже зовні на те, ніби я зайнятий якимось роздумам. Наче мені потрібно вирішити якесь завдання. Як вченому потрібно довести теорію і він вдень і вночі прив’язаний до цього. Увага ніби знає, відірветься і буде втрачено момент. Потрібно весь час триматися за найменшу нитку.
Ти ж зустрів цілий шар свідомості, про який не здогадувався і тобі треба проникнути всередину і спробувати зрозуміти, прижитися, побачити, осмислити його. Є ще чітке відчуття, ніби коли увага входить у цей вакуум, ти ніби над законами, на яких усе тримається. На думку спадає таке поняття, як інший вимір. Голова тут взагалі нічого не розуміє, ну зовсім. Тут дуже допомагає твоя набута здатність, наскільки це можливо, усвідомлювати. Відразу і максимально все.
День проходить, як будь-який інший день. За винятком того, що моя увага весь час множиться. Цей процес став очевидним нещодавно. У мене ніби побільшало роботи. Сутність власна вимагає, щоб вона мала велику увагу. Одного людського недостатнього. Тут і думки про колективність відвідують. Чи не це має статися, чи цього не від нас чекають? Коли ми, кожен з нас, проникнемо зі своєю увагою в це “ніщо” і заповнивши його, осмислимо себе чимось колективним.
Як тільки зовнішній світ мені підкидає завдання, у вигляді якихось справ, переговорів, обов’язків, на кшаталт сходити в магазин або відповісти на чиїсь питання або підтримати спілкування… Все це не може опанувати мою увагу на довго. Хвилина інше і будь-яке завдання відсувається. Насамперед через якісь секунди, як тільки щось починає відволікати твою увагу, зникає інтерес. Просто геть-чисто зникає інтерес. Начебто вмикається захист. Увага не встигає залишити “ніщо” і вгризається з новою силою в цю сферу.
Увага за жодних обставин не хоче залишати цю область. І мені чомусь радісно від цього і дуже приємно всередині. Здавалося б, коли з’явилося бачення, там стільки відбувалося. Сиди собі та дивися як телевізор. Але ні, згодом зник інтерес навіть до цього. Ти бачиш людей наскрізь, теж начебто цікаво, але й це швидко набридло. Маму навіть не став хотіти весь час бачити, а відчувати Її. Це говорить про одне – про возз’єднання. Адже коли ти сам є сам, ти ж не весь час дивитися на себе. Виключаємо жінок із їхніми особливостями – їм без дзеркала ніяк.
І ось я натикаюся всередині себе на якийсь величезний простір, в якому ніби нічого немає. І воно приваблює, привертає увагу з такою силою! Що це? Питання, яке поки що відкрите для мене. Але вже є деякі припущення і невеликий результат. Насамперед, цей вакуум здорово оберігає мою увагу. У ньому є сила, яка не розпорошує, а примножує мій єдиний інструмент – увага. Увага сама хоче проникати в це “ніщо”.
Є впевненість, що це “ніщо” дуже добре знайоме первозданності. Тут відчувається вічність без початку та завершення. Тут неможливо знайти межі. Моя увага вже зрозуміла це. Щось саме в собі і воно скрізь. Головою краще і не лізти в це, аби зрозуміти. Лише моє тіло може відчувати сигнали звідти. Тіло ніби підключилося через увагу до прихованого джерела.
Коли нікого немає поруч, діяння триває так само. Одна річ, коли тебе відволікають із зовнішнього світу. Але коли я залишаюся один, відбувається те саме. Варто з’явитися якійсь “небезпеці”, яка забирає мою увагу, типу Інтернету, телевізора, якихось домашніх справ… Вакуум швидко усуває і це. Я став помічати, що зовсім не бачу, що відбувається у телевізорі, які справи робить моє тіло. Ловлю себе на тому, що чимось зайнятий.
Але це не все. Найцікавіше, що всередині самого себе, на рівні “про що б подумати”, відбувається все так само. Мислення на різні теми стало важко доступним. Тільки про щось задумаєшся, за своїм же бажанням, миттєво “ніщо”, в якому купається твоя увага, ніби каже: -ну куди, куди понесло тебе, хіба там ти щось знайдеш… І справді, думаєш про дурницю. Дурнею стає все, абсолютно все. Роздуми про високе, тут же кудись випаровуються, а про щось приземлене і поготів.
Причому цей вакуум не розкриває своїх таємниць. Я так нічого до ладу і не знаю, де виявилася моя увага.
Так ось… Цей Вакуум. У ньому бути приємно, але якось ще не спокійно. Чи то від того, що це не знайоме ще дуже. Або я перезбуджуюсь трохи. Штука цікава, але незрозуміла. Усі на відчуттях, на усвідомленні. Радо там якось, відчуваєш радість від того, що дістався нарешті. Часто ловити став себе на тому, що свідка не потрібно вже включати спеціально. Цей стан само собою підтримується. Від цього постійно потрапляю в халепу. Хтось щось спитає, не розумієш – навіщо і що треба відповісти.
Повне розслаблення здатність думати. Думати нема про що. І хочеться охопити щось велике всередині. Дивишся у телевізор, бачиш як розумні люди обговорюють якісь політичні справи чи проблеми та не розумієш, навіщо вони стільки говорять? Бачиш, показують людину, яка щось вигадала і не розумієш, навіщо вона це придумала і навіщо це всім показують. Причому річ, яку він вигадав, дуже може бути корисною. Але ти перестаєш розуміти те, що відбувається. Точніше, ти починаєш бачити безліч непотрібностей, які відтворює людство.
Так я начебто й до цього все це бачив. Але щось змінилося всередині. Тепер ти увійшов у стан, коли на непотрібні події шкода витрачати увагу і це втілилося практично у твоє щоденне життя. Однак, може скластися враження, що мій розум губиться на очах. Коли ти описуєш стільки деталей, може скластися таке враження. Якраз у моїх буднях відбувається все як і раніше. Зламається там стілець чи плитка відвалилася – пішов і зробив. Так само вариш суп дитині або ходиш на шкільні збори.
Усі справи робляться, як і робилися. Зовні взагалі нічого не змінилося. Люди не помічають твої внутрішні зміни. Але ось твої внутрішні відчуття – ти так далеко від цього відірвався! І дивно, що це нікому не видно. Але власне навіщо це комусь треба бачити. І говорити про це стороннім не варто, хіба що загалом доступною мовою. І не зовсім про це, а про просте, що ми дізнавалися на самому початку…
Над нами є якась сфера, якась область, в якій немає того, що ми називаємо, конкретикою. Немає нічого конкретного та певної форми. Але ця сфера існує і вона дуже насичена життям. Життя це невидне оку людини, вона може тільки відчути дійшовши, та проникла в неї. Життя в цій галузі над нами складається з невидимих, та на стільки маленьких частинок, що цілком доречно сказати, що вони не існують, настільки вони малі.
Так звана розмита форма життя з понад малих частинок, яких і немає ніби, бо таке тіло досконалості. Іншим воно й бути не може. Най універсальне, досконале, може бути понад малим і об’ємним одночасно, що людині важко навіть уявити, що це таке. Мої людські відчуття лише приблизно можуть охарактеризувати незрозуміле та непізнане явище. Зізнаюся перед собою, що досвід мій поки що в цьому питанні, все одно, що піщинка в пустелі.
Поки що залишаються відчуття, бажання, що це потрібно пізнати. Увага більше нічого не хоче сьогодні. Цим треба жити, віддатись повністю, хотіти впізнати. Аби не зникло це прагнення, це єдине, чого трохи побоюєшся. Є така звичка, коли довго не виходить щось, залишаєш це та завмираєш. Доки вічність не знайде новий спосіб захопити тебе.
Забув ще сказати про цей вакуум. Не можу визначити своє місце становища. Зникла здатність визначити, де ти в цю секунду перебуваєш. Не в буквальному значенні. Як би це пояснити… Є споглядання, приємна легка радість, є усвідомлення, що належить цьому світобудові, є усвідомлення, що ти зараз живий якось не так. У тебе є життя, але немає точки опори, немає дотику до чогось чи з чимось. Немає обмеженості, немає нічого, за що можна триматися, бо цього більше не потрібне.
Підсумовуючи цей розділ: “Ніщо”, цілком можливо те саме усвідомлення, наш внутрішній вакуум, який може бути пізнаний індивидуально. Щось величезне, яке не підпускає до себе не вічне, тимчасове. Добре охороняється простір, наповнений дивовижним тонким, вічним полем. Дуже зручне, приємне для того, хто пробує його на смак. У всякому разі, мої відчуття говорять саме про це. Таїнство власного духу, злиття у світом вищим.
Адже йога, це щоденна робота всередині себе своєю увагою. Ти не можеш сказати, що докладаєш зусиль, ця робота іншого порядку. Але “орати” треба щохвилини, уві сні та наяву. Без цього нічого не відкриється… Не знаю, може й піднесуть комусь на блюдечку все й одразу. Поки що я не бачу іншого шляху, як через тонку роботу всередині. Увага постійно свердлить різні куточки внутрішнього світу. І знаходить, весь час щось знаходить …
Я не припускав, що світ тонкий настільки багатогранний і цікавий. Іноді я чогось не розумію. Іноді немає правильних слів описати ті чи інші стани. Але головне, що вони є і щоразу вони нові. Люди, які стали на шлях самопізнання будуть те й робити, що постійно дивуватися, наскільки чудово все влаштовано в цьому світобудові, більшість якого відкривається, коли зазираєш усередину самого себе.
Є щось, чим ти наповнився і воно скрізь завжди було і буде. Є впевненість, що з тобою все гаразд і завжди так і буде. Ти є, але де ти не можеш сказати. Ти скрізь зараз. І ти хтось інший насправді, ніж ти думав раніше. Більше немає нічого з того, що було до цього і є все, що тепер буде завжди…
І ще… Не соромно дивитись у вічі Бога…