Жив-був у селі старий чоловік. Він був дуже бідний, але навіть королі заздрили йому, бо мав чудовий білий кінь. Йому пропонували за коня нечувані гроші, але старий казав: “Цей кінь для мене не кінь, а особистість. Як можна продати особистість, друга?”
Людина була бідна, але ніколи не погоджувалася продати коня. Одного ранку він не виявив коня в стійлі. Зібралося все село і всі засудили старого: “Ти – дурний старий, – говорили йому. – Ми знали, що колись коня вкрадуть. Краще б ти його продав. Що за невдача!”
Старий сказав: “Я не знаю всієї історії. Я не знаю, чи пішов він, чи його відвели. Є факт, все інше – судження. Це невезіння або благословення, я не знаю, тому що все це тільки частина. Хто знає, що піде за цим?
Люди засміялися. Вони завжди знали, що він трохи ненормальний. Але через п’ятнадцять днів кінь несподівано повернувся, мало того, він привів із собою чотирьох лошат.
Люди знову зібралися і сказали: “Ти мав рацію, старий, це не було невдачею, це – благо”.
І знову старий сказав: “Я не знаю всієї історії. Знаю тільки, що коня не було, потім він повернувся. Хто знає, благословення це чи ні? Ви прочитали єдине слово у реченні – як ви можете судити про цілу книгу?”
Але люди все одно вирішили, що він не правий, адже коней побільшало! У старого був єдиний син. Він почав об’їжджати лошат і через тиждень упав і зламав ногу.
Люди сказали: “Аж невдача! Твій єдиний син втратив можливість ходити, адже він був тобі єдиною підтримкою! Краще б ти тоді продав коня, були б хоч гроші”.
І вкотре старий відповів їм: “Ви одержимі судженням, не заходьте так далеко. Я тільки знаю, що син упав і зламав ногу. Ніхто не знає, невдача це чи благословення”.
Так сталося, що за кілька тижнів у країні розгорілася війна, і всю молодь забрали до армії. Тільки син старого залишився, бо був покалічений. Усі жителі плакали, бо бої були програні і більшість молоді загинула.
Люди прийшли до старого і сказали йому: “Ти мав рацію, це виявилося благом. Можливо, твій син і покалічений, але він з тобою, наші сини пішли назавжди”.
І знову старий сказав: “Ви продовжуєте судити. Я не знаю всієї історії, і ніхто не знає. Судження означає застиглий стан розуму. Не судіть, інакше ви ніколи не станете єдиними з цілим.”
Насправді подорож ніколи не закінчується. Одна частина закінчується, зате інша починається, одні двері зачиняються, інші – відчиняються. Ви досягаєте вершини, але з’являється інша, вища. Життя є нескінченна подорож!